Юрій КИЛИМНИК                       ПАЛІЙ
Стараннями полковника  СЕМЕНА  ПАЛІЯ  Черкащина, що стояла  пусткою, знову стала заселенним краєм

ЗГАРИЩЕ. Цим словом можна на­звати те, на що перетворили Пра­вобережну Україну й землі ниніш­ньої Черкащини зокрема сусідні держави та її власні політики у другій половині XVII століття.

Правобережжя стає пустелею

'Від Корсуня і Білої Церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів і далі подо­рожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали, що ста­ли пристановищем і житлом тільки для диких звірів, - писав літописець Самійло Величко. - Мури ж... ба­чив я одні малолюдні, інші цілком .А пусті, розвалені, непотрібним зіллям зарослі, що гніздили в собі тільки гадюк і різних гадів. Бачив я там багато кісток людсь­ких, сухих і голих, що тільки небо за покрівлю собі мали'.

Поляки, турки, росіяни та ук­раїнські гетьмани й полковники, яких підтримували іноземці, нищи­ли населення цілих містечок - у по­мсту за те, що те чи інше містечко підтримало'не того, кого треба. Так, Суботів зруйнував польський полко­водець Стефан Чарнецький, Умань - Петро Дорошенко з татарами, Корсунь і Черкаси - Іван Самойло-вич з росіянами... Турки і татари за­бирали людей у ясир, лівобережний гетьман Самойлович разом з коман­дувачем московських військ князем Ромодановським вивозили людей цілими містами на Лівобережжя... Врешті, за Бахчисарайським миром, укладеним 1681 року між Москвою і Туреччиною, уся Правобережна Ук­раїна між Дніпром і Бугом була виз­нана пустелею й мала залишатися такою і надалі.

вила контроль над Правобережною Україною й 1686 року закріпила його 'Вічним миром' з Московією, польська влада стала робити спроби заселити знелюднені міста й містеч­ка. Так, знову з'явилися на карті Кор­сунь та Мошни. Рішенням сенату Речі Посполитої на Правобережжі було відновлено козацьке самоврядування. Але справжній прорив у заселенні Наддніпрянщини було зроблено за часи панування тут білоцерківського полковника Семена Палія.

Господар 'Паліївщини'

Семен Палій народився, як вважа­ють, у 40-их роках XVII на Чернігів­щині. Батько Семена, Пилип Гурко, від народження був міщанин, але за­писався у козаки Ніженського пол­ку. Семен, закінчивши Києво-Мо-, гилянську колегію, також став ко­закувати, а наприкінці 1670-х пе­ребрався на Запорожжя. На Січі він і отримав своє прізвисько - Палій. На початку 1680-х років він уже згадуєть­ся як один з козацьких ватажків на польській службі, у 1683 році бере участь у розгромі турків під Віднем.

Після повернення з походу Палій разом з товаришами не повернули­ся на Січ, а залишилися на сплюнд­рованому Правобережжі. Тут вони відродили Білоцерківський полк (його очолив Палій, але за столицю він мав не Білу Церкву, а Фастів), Богуславський (на чолі з Самійлом Самусем), Брацлавський (на чолі з Андрієм Абазином) та Корсунський (на чолі з Захаром Іскрою) полки. Правобережному гетьманові Анд­рію Могилі друзі підпорядковува­лися хіба що формально. Фактич­ним господарем Правобережжя став Семен Палій.

Уся нинішня Черкащина, а саме території колишніх Канівського, Чер­каського, Чигиринського та Умансь­козацького утворення, яке дістало в народі назву 'Паліївщина'. Семен Палій мав тут необмежену владу й над­звичайну популярність серед людей. Не оголошуючи Речі Посполитій про свою непокору, він фактично ігнорував королівські укази й заважав повернен­ню колишніх землевласників у їхні має­тки. Тим часом селяни користувалися підтримкою і захистом козацької вла­ди. Завдяки такій політиці Палія край

став швидко залюднюватися - сюди не тільки поверталися втікачі, але й по­чали стягуватися переселенці з різних українських земель, у тому числі - з підмосковського Лівобережжя (там гетьман Іван Мазепа запровадив пан­щину), а також з Білорусі й Молдови.

Польська влада не знала, як ста­витися до Палія. На словах він завж­ди наголошував на своїй лояльності до Речі Посполитої, а на практиці проводив цілком незалежну політи­ку. Тривалий час не знали, як пово­дитися з Палієм і у Москві: з одного боку білоцерківський полковник пе­реманював на Правобережжя ліво­бережну людність, а з іншого - про­бував зав'язати контакти з лівобе­режним гетьманом Іваном Мазепою всю Україну під його булавою. На жаль, Мазепа не міг відповісти Палієві згодою - Москва не давала згоди на розірвання мирних сто­сунків з Річчю Посполитою..

Нарешті 1699 року, коли Польща уклала довгоочікуваний мир ще й із Туреччиною, в неї дійшли руки і до Палія. Рішенням сейму козацтво в Ук­раїні було поставлене поза законом. Зрозуміло, погодитися з цим козаки Палія не могли. 1700 року між Польщею і козаками Правобережжя розпочалася справжня війна.

Історія давала Україні ще один шанс об'єднатися і вибороти свою державність. Семен Палій знов зап­ропонував Іванові Мазепі приєднання Правобережжя до Гетьманщини. Але Мазепа мусив виконувати вказівки Петра І, який підтримував союзницькі стосунки з польським королем Авгус-том II. Урешті Мазепа з лівобережним військом таки перейшов Дніпро, дек­ларуючи свою підтримку і козакам, і полякам. А 1704 року під тиском Пет­ра І, на якого у свою чергу тиснули поляки, Іван Мазепа вирішив заареш­тувати Семена Палія.

Після року ув'язнення в Батурині Палія було відправлено у заслання до Тобольська. Але там він пробув недо­вго: коли у 1709 році Іван Мазепа ро­зірвав стосунки з Москвою, Петро І розпорядився повернути Семена Па­лія в Україну. Опинившись удома у Фастові, полковник і далі проводив незалежницьку політику. Та доля відміряла йому всього кілька місяців - на початку 1710 року він помер...

На жаль, після смерті Палія Пра­вобережна Україна пережила ще один розгром - внаслідок військових дій, які Росія вела тут зі Швецією та її українськими й польськими союзни­ками. Відступаючи на Лівий берег, Петро, як колись Самойлович, нака­зав зігнати правобережне населення на територію своєї імперії. Відновлю­вати (вже вкотре!) людність на Київ­щині та Черкащині відтоді взялися польські магнати, які почали активно повертатися в свої, відібрані ще за  Хмельницького , маєтки.